ДОНЦОВ Дмитро Іванович [17(29). УІІІ 1883, м. Мелітополь, тепер Запоріз. обл. — 30.III 1973, м. Монреаль, Канада] — укр. публіцист, літ. критик і громад.-політ, діяч, доктор права з 1917. З 1902 навч. на юрид. ф-ті Петерб. Ун-ту. З 1903 входив до Укр. студ. громади в Петербурзі, згодом — до Укр. с.-д. робітничої партії (УСДРП). У 1905 і 1907 арештовувався за рев. діяльність. 1908 переїхав до Львова. У 1909—11 навчався у Віденському Ун-ті. В 1914 організував у Львові Союз визволення України (СВУ), був його першим головою. У 1914—16 — голова Укр. інформ. служби в Берліні. Згодом переїхав до Берна, де очолював Бюро національностей Росії. 1918, за Гетьманату, був директором Укр. телегр. агентства (УТА), очолював Державне бюро преси. У 1919—21 керував Укр. пресовим бюро в Берліні. З 1922 перебував у Львові, де заснував Укр. партію нац. роботи (УПНР). У 1923—24 — редагував журн. «Заграва», протягом 1922—39 був редактором «Літературно-наукового вістника» (у 1932-39 - «Вістник»). З 1939 - в еміграції, жив у Берліні, Бухаресті, Празі, Парижі, Лондоні. З 1947 до кінця життя мешкав у Канаді, в 1949—52 викладав укр. л-ру в Мон-реал. Ун-ті. Автор багатьох публіцист, праць. Основні: «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Мазепа й мазе-пинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Росія чи Европа» (1929), «Де шукати наших традицій» (1938), «Дух нашої давнини» (1944), «Від містики до політики» (1957), «Хрестом і мечем» (1967), «Клич доби» (1968). Творчості Д. властиві світоглядні коливання від ідеалізації соціалізму до його повного заперечення, від антиреліг. позиції до крайнощів войовн. християнства. Разом з тим Д. послідовно обстоював ідею політ, незалежності України, розвінчував рос. імперіалізм в усіх його виявах, застерігаючи укр. політиків від орієнтації на Москву. Обґрунтовуючи право націй на самовизначення, Д. вважав, що будь-яка етнічна спільнота, що вже досягла рівня культур, нації, повинна прагнути до її перетворення на націю політичну. Відповідно гол. метою політики має стати «національно-державний, а не національно-культурний ідеал». Д. визначав національну ідею як спільну для всіх членів суспільства. Носієм такої ідеї, на думку Д., виступає не «підвладна верства», яку він вважав «пасивною масою», натовпом, а правляча еліта суспільства. Нац. ідея символізована в істор. пам'яті, «славі предків». Як ідея вітчизни, вона, за Д., вимагає готовності правлячої верстви до безкорисливого служіння на благо нації. Д. належить самобутня концепція т. з. чинного (інтегрального) націоналізму, яка базується на принципах: домінування волі над розумом, із рац. безперервного прагнення до боротьби за незалежність; романтизму, непримиренності, фанатизму, використання радикальних засобів у нац. змаганнях; виховання нової політ, еліти («провідної верстви»), беззастережного підкорення їй більшості населення («натовпу»), виправдання застосування нею примусу і насильства. Ідеї Д. значною мірою слугували ідеол. обґрунтуванням діяльності Організації українських націоналістів (ОУН) та ін. націоналістичних орг-цій у 30—40-і рр. Літ.: Сосновський М. Дмитро Донцов: Політ, портрет. Н.-Й. - Торонто, 1974; Горелов М. Є. Дмитро Донцов: штрихи до політ, портрета. УЇЖ, 1994, № 5, 6; Харахаш Б. Обгрунтування Дмитром Донцовим права нації на самовизначення. «Визв. шлях», 1997, кн. 10; Ідейно-теор. спадщина Дмитра Донцова і сучасність: Мат-ли наук, теоретичної конференції. Запоріжжя, 1998.

С. О. Сироткіна