ПЕТЛЮРА Симон
Васильович [5(17)
або 10(22).У 1879,
Полтава - 25.У 1926,
Париж) -укр.
політ., держ. і
військ, діяч,
публіцист.
Навч. у Полт.
духов,
семінарії. З 1900
— член Рев. укр.
партії (РУП; з 1905
- УСДРП). У 1901 П.
виключено з
семінарії за
організацію
демонстрацій.
Уникаючи
політ, переслідувань,
1902 П. виїхав до
Львова, де
зустрічався
з І. Я. Франком
та М. С.
Грушевським,
співпрацював
у
«Літературно-науковому
віснику», потім
вирушив на
Кубань. З 1905 — у
Києві:
співробітник
газет
«Громадська
думка»,
«Рада»,
редактор
тижневика
«Слово». З 1909 — у
Петербурзі
та Москві,
співредактор
моск. журн.
«Украинская
жизнь». Після
Лют. революції
1917 в Росії П.
очолив на Зх.
фронті Укр.
військовий
комітет
(раду). Від
травня 1917 —
голова Укр.
генерального
військ,
комітету у
Києві, член
Укр. Центр.
Ради (УЦР), ген.
секретар у
військ,
справах. Під
час Гетьманату
— голова
Київ. губ.
земства і
Всеукр. союзу
земств.
Домагався
проведення
земс. реформи
та обмеження
прав вел.
землевласників.
У липні 1918 його
заарештовано;
кілька
місяців
перебував у
Лук'янівській
в'язниці в
Києві. 14.Х 1918
виїхав до
Білої Церкви,
звідки
керував
антигетьм.
повстанням,
проголосив
себе
головним
отаманом. 11.ІІ
1919 П. очолив
Директорію, а
15.XI 1919 став її
одноособовим
керівником,
згодом —
факт,
диктатором
УНР. У 1920
військо УНР
на чолі з П. і
польс. армія
на деякий час
вступили в Україну.
Після
укладення у
жовтні 1920
польс.-рад.
перемир'я
військо УНР,
яке в лист,
відступило
за р. Збруч,
було
інтерновано.
У зв'язку з неодноразовими
вимогами
УСРР до
урядів ін.
держав
видати гол.
отамана як
«ворога
українських
трудящих» для
суду над ним
П. часто
міняв місця і
країни проживання:
Польща,
Угорщина,
Австрія, Швейцарія,
Франція. З 1924
жив у Парижі.
Очолював уряд
УНР в екзилі,
редагував
тижневик «Тризуб».
Загинув від
рук
терориста С.
(Ш.) Шварцбарда. Прав, і політ,
погляди П.
відображено
в його численних
публіцист,
статтях і
нарисах, листах
і споминах,
виступах. Ці
погляди не
були
послідовними.
В молоді роки
він перебував
під впливом
анархізму. Згодом
поділяв ідеї
земців-конституціоналістів
кін. 19 — поч. 20 ст.
У роки Першої
світової війни
1914—18
орієнтувався
на Росію.
Поступово еволюціонував
від бачення
майбутнього
України як
авт. одиниці
у складі Рос.
Федерат.
Республіки
до УН Р як
самост. і незалежної
д-ви.
Перебуваючи
за кордоном,
прагнув до
об'єднання
укр.
еміграції
навколо «єдиного
державного
центру»,
закликав до
б-би проти
СРСР. За рад.
влади П.
офіційно
вважався
одним з
провідних
«лідерів
буржуазно-націоналістичної
контрреволюції». Тв.: Статті,
листи, док-ти,
т. 1—2. Н.-Й., 1949—56;
Статті.
Листи. Док-ти,
т. 3. К., 1999. Літ.:
Зленко П.
Симон
Петлюра:
Матеріали
для бібліогр.
покажчика.
Париж, 1939;
Іванис В.
Симон Петлюра
президент
України.
Торонто, 1952;
Симон
Петлюра
-держ. муж. Н.-Й., 1957;
Яковлів П.
Паризька
трагедія.
Париж, 1958; Ткачук
А. Симон
Петлюра.
Політичний
портрет. «Київ,
старовина», 1992,
№ 6; 1993, № 1;
Волковинський
В. М. Симон
Петлюра. В кн.:
Історія
України в
особах XIX—XX ст.
К., 1995; 36. пам'яті
Симона
Петлюри. К., 1997;
Литвин С. Суд
історії:
Симон
Петлюра і
петлюріана.
К., 2001.
О. М.
Мироненко