ШЕВЧЕНКО
Тарас
Григорович [25.II
(9.III) 1814, с. Моринці,
тепер Звенигородського
р-ну Черкас.
обл. — 26.II (10.III) 1861,
Петербург;
похов. на
Чернечій
(тепер
Тарасовій)
горі побл. м.
Канева
Черкас. обл.] —
укр. поет,
художник,
мислитель.
Нар. в сім’ї
селянина-кріпака.
Наймитував.
Учився
грамоти у
сільс. дяка. З 1829
жив у м.
Вільні, з 1831 — у
Петербурзі. 1832
відданий у
науку до
живописця В.
Ширяєва. 1838 Ш.
викуплено з
кріпацтва і
того самого року
прийнято до
Петерб. AM, де
він став
учнем К.
Брюллова. 1840 в
Петербурзі
вийшла його
всесвітньовідома
зб. поезій
«Кобзар».
Закінчивши 1845 AM,
Ш, повернувся
в Україну, де
займався
мист., літ. і наук.
діяльністю. 5
квітня 1847,
після
розгрому Кирило-Мефодіївського
братства,
членом якого
Ш. був, його
заарештували
і заслали в
солдати із
забороною
писати й малювати.
Десятилітнє
заслання не
зламало
Шевченкового
духу. В
ув’язненні
він написав
одні з
найкращих в
укр. л-рі
зразки лірики,
зокрема на
істор. теми, а
також
повісті рос.
мовою
переважно на
сюжети
однойм. поем,
створив цикл
мист. творів.
Після
повернення
до
Петербурга 1858
працював над
новими поет.
і мист.
творами. Для
недільних
шкіл видав підручник
— «Букварь
южнорусскій»
(1861). В 1860 Ш. було
присвоєно
звання
академіка з
гравірування
Петерб. AM. Ш.
називають
основоположником
нової
української
літературної
мови. Нова
укр. літ. мова
почала
формуватися
у кін. 18 — на поч.
19 ст.
Поштовхом до
цього стали
пробудження
нац.
самосвідомості
укр. інтелігенції,
її потяг до
вивчення
своїх істор.
і фолькл.
джерел, увага
до нар. мови.
Активними
учасниками
процесу творення
укр. літ. мови
на нар.
основі були
І. Котляревський,
Г.
Квітка-Основ’яненко,
А. Метлинський,
Л.
Боровиковський,
Є. Гребінка
та ін. Пошук
шляхів
розвитку укр.
літ. мови завершився
у творчості
Т. Шевченка. Твори
Т. Шевченка
характеризують
такі дві найголовніші
особливості:
1) орієнтація
на весь укр.
народ, на
весь обшир
України; 2)
прагнення
згуртувати
народ
навколо
важливих сусп.
ідеалів: анти
кріпосництва,
дем. ладу, нац.
самосвідомості.
Творчість Т.
Шевченка
відповідно
до її
ідейно-тем.
спрямованості
збігається в
цілому з
трьома
головними
відтинками
його життя:
від викупу з
неволі до
арешту (1838 — 47),
часом
ув’язнення і
заслання (1847 — 57)
та періодом
після
заслання (1857 — 60).
Перший
період
представлений
такими тем.
циклами:
осмислення
характерних
ознак життя
свого народу,
його сімейно-побут.
традицій та
етн.
особливостей,
усвідомлення
стосунків
свого народу
з сусідніми,
заглибленість
в істор.
минуле,
критика
сучасних
поетові
сусп-ва і д-ви.
Поезія цього
періоду
сповнена
поет.
епітетів
(блідий місяць,
біле личко,
карі очі,
далекий
край), у ній
переважає
дієсл. рима
(убив —
заблудив, літає
— запитає,
гомонить —
одпочить),
використовується
поширений у
фольклорі
паралелізм
(Тече вода в
синє море, Та
не витікає;
Шука козак
свою долю, А
долі немає).
Саме в цей
час
засвідчується
освоєння Т.
Шевченком
осн. джерела
проф. поезії
— пісенного фольклору.
Частина
творів («Іван
Підкова», «Тарасова
ніч»,
«Гайдамаки»)
присвячена
істор.
тематиці. Тут
закономірно
з’являється
лексика,
пов’язана з
війною і
військом: гармати,
запорожці,
жупани,
могили,
байдак, орда,
бунчуки,
сотник,
отаман,
гетьман. До
першого
періоду
творчості Т.
Шевченка
належать
також поеми
«Сон» («У
всякого своя
доля»),
«Кавказ»,
«Єретик», «І
мертвим, і живим...»,
містерія
«Великий
льох». Три
ідеї проймають
ці твори: цар.
самодержавство,
сперте на
кріпосництво,
має бути
повалене; майбутнє
України — у
федерації
вільних
слов’ян.
народів;
політ.
свобода —
запорука
вільної
праці і
справжнього
патріотизму.
У названих
творах вже
менше поет.
епітетів, їх
заступають
авторські,
породжені
метафор. осмисленням
дійсності:
прокляте
лихо, чисте
серце,
засмучені
очі, латані
поли, благі літа.
Це вже нові
засоби худож.
зображення
дійсності. У
поезіях
періоду
заслання Т.
Шевченко
глибоко
розробляє
пісенний
жанр. Спираючись
на фольклор,
він творить
свої, позначені
яскравою
індивідуальністю
і високою
худож.
майстерністю
пісні, які
перегукуються
з усім
багатоманіттям
фолькл. тем, сюжетів,
образів. Ще
до заслання
Т. Шевченко написав
«Давидові
псалми», в
яких широко
використав
церковнослов’янізми.
У творах періоду
солдатчини
він знову
звертається
до цього
джерела,
вводячи
церковнослов’ян.
елементи у
творах, в
яких
використовуються
бібл. сюжети
(«Царі»), а
також у
поезіях, що
відображають
сусп. життя
України,
напр.: врата,
град, на
стогнах,
отроки,
стенає, не
узрю, драгий, возстану,
благовістить,
прозябають,
благодать, о
здравії,
братія,
сиріч,
возобновленнії,
ніже,
милосердіє,
во дні они,
возвисили та
ін. Наростає
тенденція до
творення
складних
прикметників
(крутоберегий,
пишно-чепурний,
вінценосний,
світло-молодий)
та іменників,
поєднаних
прикладковим
зв’язком
(діточки-дівчата,
слізьмиводою,
друже-брате і
под.). Т.
Шевченко мав
непересічні
знання із
старої і
нової
історії,
прекрасно
орієнтувався
у живописі,
знав і
глибоко розумів
класичну
музику. Все
це
відбивалося у
лексиці його
творів,
особливо ост.
періоду
життя — після
заслання.
Звертаючись
до бібл. та
антич.
сюжетів, поет
використовує
назви
відповід.
кра’їн, міст,
річок,
народів і
под. (Віфлієм,
Іудея,
Голгофа,
Сіракузи, Колізей,
Тібр, Скіфія),
імена
реальних
людей, богів
старогрец. і
рим.
пантеонів,
міфіч. істот
(Декій, Нерон,
Алкід,
Венера,
Юпітер, Зевс,
Пріап, Фавн,
Медуза,
Кіпріда),
слова на
означення
етногр. і
екзот, реалій
(гіменей,
гінекей,
єлей,
легіони,
віссон, смоква,
бурнус) і под.
Ця лексика
доповнюється
новотворами
Т. Шевченка
оцінного
типу, створеними
за
церковнослов’ян.
зразком: злозачаті,
худосильний,
довготерпеливий,
медоточивий,
злототканий,
вбогодухий і
под. Вона ж є
основою
образів, які
входять у
структуру
віршів філос.
спрямування:
про роль митця
у сусп-ві, про
значення
пророчого
слова, про
майбутнє
України тощо.
У цей же
період поет
сміливо
використовує
абстр.
лексику старослов’ян.
походження:
суєта,
чудеса, беззаконіє,
криводушіє,
правда-мста,
скорбь, печаль
та ін.
Творчість Ш.
— особливе
явище як в
історії укр.
л-ри,
духовної
культури взагалі,
так і літ.
мови.
Розвинувши у
своїй поезії
важливі сусп.
ідеї —
рівності й
братерства
суверенних
народів,
створення гуманного
сусп-ва, в
якому
розкриваються
найкращі
людські
якості,
привернувши
увагу народу
України до
сучасного й
минулого своєї
батьківщини,
поет
майстерно
втілив їх у
худож.
текстах.
Максимально
залучаючи до літ.
мови
багатства
нар. мови, він
увів у мовно-літ.
практику
абстр.
лексику —
новотвори, церковнослов’янізми,
інтернаціоналізми.
Завдяки
творчості Ш.
укр. мова
постала перед
світом як
одна з
розвинених
літ. мов. Літ.: Рильський
М. Т. Поетика
Шевченка. К., 1961;
Білодід І. К. Т.
Г. Шевченко в
історії укр.
літ. мови. К., 1964;
Ващенко В. С.
Мова Тараса
Шевченка. К., 1964;
Словник мови
Т. Г. Шевченка,
т. 1 — 2. К., 1964; Бородін
В. С. Над
текстами Т. Г.
Шевченка. К., 1971;
Шабліовський
Є. С. Естетика
худож. слова
(Поет, світ
Тараса
Шевченка). К., 1976;
Шевченківський
словник, т. 1 — 2.
К., 1978; Творчий
метод і
поетика Т. Г.
Шевченка. К., 1980;
Івакін Ю. О.
Поезія
Шевченка
періоду
заслання. К., 1984.
В. М.
Русанівський