Наукові напрями: біографіка
Володимир Іванович ПОПИК,
директор Інституту біографічних досліджень НБУВ,
кандидат історичних наук (Київ)
БІОГРАФІСТИКА
Біографістика (від грец. βίος - життя і γράφω – пишу, зображую) – спеціальна історична дисципліна і галузь історичної науки, яка досліджує історію розвитку, теоретико-методологічні, методичні, джерелознавчі та практично-прикладні проблеми біографічних досліджень, зокрема створення наукових біографій, укладання біографічних словників і довідників, різноманітні види біографічної та біобібліографічної продукції, а також еволюцію історико- та літературно-біографічної творчості, як явища культури та суспільного життя. Термін „біографістика” набув поширення у 70-х рр. 20 ст., проте остаточне утвердження біографістики, як самостійної історичної дисципліни, відбулося в Україні у 90-х рр., особливо з появою узагальнюючої праці В.С. Чишка „Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України” (К., 1996) та захистом ним докторської дисертації „Біографістика як галузь історичної науки: історіографія та методологія” (1997). У західноєвропейській та російській науковій і культурній традиціях прийнятому нині в українській історичній науці терміну „біографістика” в цілому відповідають „наукова біографія”, а також „біографія”, та „біографіка” (в розумінні окремого напряму дослідницької діяльності і наукової дисципліни), хоча останні є значно більш широкими за змістом і позначають також багатовимірну галузь біографічної творчості, видання біографічного жанру, що охоплюють художню, публіцистичну та науково-популярну біографії. Проте і в Україні впродовж останнього десятиліття біографістикою в широкому розумінні нерідко іменують все, що належить до сфери історичних та літературних біографічних досліджень, а також популярних біографічних публікацій, які не мають жодного відношення до науки. Це, безумовно, вносить відчутну плутанину у понятійний апарат. Основні етапи розвитку донаукової європейської біографістики пов”язані з емпіричним виробленням засадничих основ та практичних правил і настанов античної біографіки, середньовічної агіографії, ренесансної гуманістичної та барокової панегіричної, а згодом – ранньомодерної громадсько-політичної і літературної біографіки. Відправною віхою цього процесу на українських теренах стала поява від кінця 10 – початку 11 ст. елементів біографічних описів у літописній та житійній літературі, створення Києво-Печерського Патерика (перша пол. 13 ст.), яке знаменувало утвердження оригінальної вітчизняної біографічно-агіографічної традиції. В 16 ст. вона знайшла продовження у відновленні жанру князівського житія у Короткому Волинському літописі (детальна біографія Костянтина Острозького).
Ранньомодерні, перехідні від літописної традиції до позитивізму, тенденції в українській біографіці широко представлені Густинським літописом – хронікою або своєрідною історичною збіркою кінця 16 – початку 17 ст. з багатою біографічною галереєю та його численними списками, Хронографом 17 ст., укладеним Леонтієм Боболинським, „Хронікою з літописців стародавніх” Феодосія Софоновича (1672-1673 рр.), козацькими літописами Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, численними місцевими літописцями, щоденниками (П.Апостола, Я.Марковича, М.Ханенка), некрологами 17-18 ст. та „Історією Русів”, значне місце на сторінках яких посідають реалістичні біографічні портрети Б. Хмельницького, І. Сірка, І. Брюховецького, М. Ханенка, Ж. Многогрішного, І. Мазепи, інших українських гетьманів та їх сподвижників.
Тривалий шлях становлення наукової біографістики в Західній Європі бере початок від кінця 18 – середини 19 ст. – епохи бурхливих соціальних змін, що висунули на перший план незалежну і діяльну особистість. Її витоки звичайно пов”язують з появою книги Дж. Босвелла „Життя Семюеля Джонсона” (1791), яка започаткувала новий тип біографічного дослідження – т.зв. „нову біографію”, спрямовану, на противагу панегіричній біографіці попередніх епох, на здобуття позитивного, конкретно-фактологічного, скрупульозно точного знання про життєвий шлях і діяльність особи. Першою методологічною працею у галузі біографістики прийнято вважати „Досвід вивчення та конструювання біографії” Дж. Стенфілда (1813), у якій теоретично обґрунтовано необхідність пошуку біографом соціальної і історичної, ситуаційної детермінованості життєвий подій. Значний вплив на збагачення дослідницьких методів наукової біографістики справило формування заснованої Ш. Сент-Бевом та розвинутої наприкінці 19 ст. його послідовниками І. Теном і Ґ. Брандесом біографічно-психологічної школи в літературознавстві. У 20 ст. вона здобула своєрідне продовження у т. зв. „сучасному етапі методологічної рефлексії в біографічній традиції”, позначеному впливами фрейдизму і глибокою зацікавленістю особистісним досвідом людини. В літературно-біографічній творчості це знайшло вияв у появі психологічних досліджень-біографій З. Фройда, С. Цвейга, пізніше – романів-біографій А. Моруа та його послідовників. Одночасно з становленням нової літературної біографіки, в 19 ст. в рамках розвитку європейської позитивістської історіографії здійснено обґрунтування методологічних та методичних принципів історико-біографічних досліджень, а також формування галузевих і національних біографічних словників та біографічних розділів універсальних енциклопедій. Ці здобутки не втратили свого теоретичного значення дотепер. У 20 ст. європейська і світова історична наука на противагу літературній та науково-популярній біографіці, позначеній широким використанням різноманітних літературних прийомів, художнього вимислу, остаточно утвердила формалізований і обмежений чіткими методичними настановами і правилами історико-біографічний напрям, що реалізується у розвиткові теорії і практики заснованих на документальних матеріалах біографічних досліджень та підготовки довідкових біографічних видань.
Становлення нової української біографіки та наукової біографістики, як її теоретичної основи, у 19 ст. було позначене довготривалими впливами європейського просвітництва та романтизму, ідеями слов”янського національного відродження, піднесенням українського національно-культурного та визвольного рухів, а також значною мірою, загальним ходом розвитку літературної біографіки, історичної науки, гуманітарної культури та суспільно-політичного життя у Російській, а для західних земель України – Австрійській імперіях. Піднесення нової української біографістики почалося з 30-х рр. 19 ст. Однією з перших значних праць українських вчених став написаний Д. Бантишем-Каменським в полеміці з оповіданням Ф. Булгаріна „Мазепа” (СПб., 1833) великий історико-біографічного нарис „Жизнь Мазепы” (М., 1834). На початку 40-х рр. 19 ст. з серією біографічних нарисів про гетьманів Т. Хмельницького, Барабаша, Мазепу виступив М. Маркович, одночасно розгорнув публікацію історико-біографічних нарисів та матеріалів М. Максимович. Зародження українського національного руху на багато десятиліть визначило романтико-героїчну парадигму розвитку вітчизняної історичної біографістики і літературної біографіки. В центрі уваги дослідників першої половини-середини 19 ст. Д. Бантиша-Каменського, М. Марковича, М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бодянського знаходились, передусім, постаті борців проти іноземного поневолення – гетьманів, полководців, козацьких ватажків, ієрархів православної церкви, письменників-полемістів.
Від початку 40-х рр. 19 ст. провідними центрами історико-біографічних досліджень на Наддніпрянській Україні стали Київська археографічна комісія („Тимчасова комісія для розбору давніх актів”, створена 1843) та Університет Св. Володимира у Києві, які вперше розгорнули систематичну роботу зі збору, опрацювання та публікації історичних документів. Найбільш вагомими її результатами стала публікація різноманітних біографічних матеріалів у багатотомному „Архиве Юго-Западной России”. Значним внеском в утвердження української наукової біографістики стала фундаментальна праця М.І. Костомарова „Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей”, пізніше перевидана у 1918 р. у Львові під назвою „Історія України в Життєписах головніших її діячів”, його монографія „Богдан Хмельницький”, вперше опублікована у 1857 р. та двічі перевидана у значно розширеному вигляді у 1859 (у двох томах) та у 1876 (у трьох томах), а також історико-біографічні нариси „Гетьманство Виговського”, „Гетьманство Юрія Хмельницького”, „Мазепа і мазепинці”, „Павло Полуботок” та інші, які є прикладом глибокого історіографічного, джерелознавчого та психологічного аналізу історичних постатей.
Патріотичні ідеали, формування загального демократичного, народознавчого спрямування української гуманітарної науки, зростання інтересу дослідників до неординарних постатей з усіх щаблів суспільної ієрархії, що визначався лише особистим внеском певної особи у історію і культуру України, обумовили в другій половині 19 ст. формування досить широкого дослідницького діапазону української біографістики, в поле зору якої потрапили вже сотні імен співвітчизників: діячі суспільно-політичного і національно-визвольного рухів, культури, літератури і мистецтва, освіти, науки і техніки, господарства, представники етнічних меншин, вихідці з України, яким належав помітний внесок в історію та культуру інших народів, політичні емігранти з зарубіжжя, іноземці, які вивчали українську культуру та пропагували її за кордоном. Від останніх десятиліть 19 ст. українська історична та літературна біографіка впевнено розвивалася як багатожанровий (короткі біографічні розвідки, науково-популярні історико-біографічні та літературні нариси, наукові статті, матеріали до біографій, публікації документів), різноманітний за проблемно-тематичним спрямуванням потік публікацій.
Особливу організуючу роль у розвитку вітчизняної історичної біографістики відігравали засновані на початку 70-х рр. 19 ст. громадські наукові осередки – Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (Київ), Історичне товариство Нестора-літописця при університеті Св. Володимира у Києві, Товариство імені Шевченка у Львові (з 1892 р. – НТШ), а також створене у 1876 р. Харківське історико-філологічне товариство, які об”єднали практично всіх провідних українських вчених-гуманітаріїв (В.Б.Антонович, А.І.Житецький, І.В.Лучицький, О.М.Лазаревський, О.І.Левицький, О.Ф.Кістяківський, М.Ф.Сумцов, Д.І.Багалій). Від 1882 провідну роль у розвитку біографічних досліджень відігравав також журнал „Киевская старина”, на сторінках якого опубліковані численні біографічні нариси В.Б.Антоновича, О.М.Лазаревського, П.О.Терновського, І.П.Новицького, М.І.Костомарова, І.Каманіна. Важливою, але так і не завершеною спробою комплексного історико-біографічного дослідження став перший випуск своєрідного альманаха-каталогу колекції історичних портретів з зібрання В.В.Тарновського „Исторические деятели юго-Западной России в биографиях и портретах”, укладений В.Б.Антоновичем, О.І.Левицьким та В.О.Бецом (1883), статті якого стали взірцем об”єктивного, органічно включеного у контекст вітчизняної історії науково-біографічного нарису. Етап емпіричного накопичення біографічних матеріалів увінчало видання у 80-90-х рр. 19 ст. історико-генеалогічних праць О.Лазаревського „Очерки малороссийских фамилий” та „Люди старой Малороссии”.
Одночасно, з середини 19 ст. відбувався поступовий розвиток вітчизняної словниково-біографічної традиції, позначений публікацією в пресі та окремими виданнями словникових матеріалів, зібраних і опрацьованих Г.І.Геннаді (1855–56), М. Чернишовим (1857), Г.О.Милорадовичем (1858–59), О.М.Бодянським, М.Ф.Комаровим, В.І.Щербиною та іншими дослідниками. Важливими віхами цього процесу стало видання фундаментальної праці В.І.Аскоченського „Київ з найдавнішим його училищем Академією” (у 2-х кн. К., 1856) і, особливо, „Біографічного словника професорів і викладачів імп. Університету Св. Володимира” (К., 1884), підготовленого під керівництвом В.С.Іконнікова на високому науково-методичному рівні. Наприкінці 19 – початку 20 ст. побачили світ численні словниково-біографічні видання провідних навчальних закладів України – Харківського та одеського Новоросійського університетів, Ніжинського історико-філологічного інституту, Колегії Павла Ґалагана та Київської першої гімназії, Харківської гімназії, біобібліографічні праці М.Ф.Комарова, присвячені українським драматургам, змістовний „Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века” І.Ф.Павловського (Полтава, 1912), 1-й том задуманого закарпатцем М.Я. Арістовим тритомного словника „Карпато-русские писатели” (М., 1916).
Нагромадження значних обсягів біографічних матеріалів, а з іншого боку – об”єктивні завдання національного самоствердження українства сприяли визріванню в середовищі українських гуманітаріїв ідеї створення масштабного національного біографічного словника. У 1886 р. П.С.Єфименко опублікував на сторінках „Киевской старины” програмну статтю „Потребность в биографическом словаре южнорусских деятелей и его программе”, яку можна вважати першою спеціальною теоретико-методологічною працею вітчизняної біографістики. На початку 90-х рр. 19 ст. з ініціативи В.Б.Антоновича група українських істориків, літераторів та краєзнавців (Г.Л. Берло, І.М. Каманін, В.І. Щербина, О.Я. Кониський, С.О. Єфремов, М.П. Василенко, М.С. Грушевський, К.М. Мельник, О.І. Лотоцький) розгорнула практичну роботу з укладання національного біографічного словника, довівши рукопис до літери „К”, проте не маючи практичних умов до його продовження і публікації, змушена була передати напрацьовані матеріали М.С. Грушевському до Львова, але і там роботу не вдалося завершити.
У той же час, завдяки зусиллям М.С. Грушевського, широке розгортання діяльності реорганізованого у 1892 р. Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) сприяло прискореному розвитку біографічних досліджень на західних землях України, публікації численних біографічних нарисів і матеріалів у „Записках НТШ”, „Літературно-науковому віснику” та інших наукових і громадсько-політичних виданнях Галичини. Значний внесок у розвиток історико-біографічних досліджень належав самому М.С. Грушевському, чиї багатотомні фундаментальні праці „Історія України-Руси”, „Історія української літератури”, окремі історичні дослідження та джерельні видання містили величезний діапазон біографічних матеріалів, що мало принципове значення для подальшого піднесення вітчизняної словниково-енциклопедичної справи.
Роботу над фундаментальним Українським біографічним словником було відновлено у 1918 р., після створення, за ініціативи Д.І. Багалія, А.Ю. Кримського, Г.Г. Павлуцького та Є.К. Тимченка, в числі перших установ Української академії наук Постійної комісії для складання Біографічного словника українських діячів. Програма створення словника, розроблена В.Л. Модзалевським, за своїм науково-методичним рівнем не втратила значення дотепер. Комісією, з використанням матеріалів, зібраних свого часу гуртком В.Б. Антоновича, було здійснено значну роботу з формування іменних картотек, збору бібліографії, написання біографічних статей. Проте в умовах формування тоталітарного режиму вона не змогла реалізувати свої плани і у 1933 р. була ліквідована, а частина співробітників заарештована.
У 20-х рр. 20 ст. біографічні дослідження розгорнулися також в галузях книгознавства та літературознавства. В Українському науковому інституті книгознавства П.М. Поповим опубліковано двома випусками частину підготовлених ним „Матеріалів до словника українських граверів” (К., 1926 та 1927). Серйозним здобутком біографічної науки стало видання праці О. Лейтеса та М. Яшека „Десять років української літератури. 1917-27” (Х., 1928). Поряд з цим все більше місце у біографічних дослідженнях 20-х рр. займала публікація біографічних матеріалів про діячів революційного руху та громадянської війни, але її було практично згорнуто у середині 30-х. Характерною прикметою наукового та культурного життя 20-х рр. стала також поява цілої низки книжкових серій: „Біографічна бібліотека” (Київ), „Культурно-історична бібліотека” та „бібліотека журналу „Путь просвещения” (Харків), „Молода Україна”, „Народна бібліотека Просвіти” (Львів), у яких опубліковано чимало науково-популярних біографічних нарисів, розрахованих на широкого читача.
У 30-х рр.. 20 ст. у зв”язку з утвердженням на Сході України тоталітарного режиму, згортанням політики „українізації”, репресіями проти наукової і творчої інтелігенції центр українознавчих досліджень об”єктивно перемістився на Галичину. Саме тоді досягнення вчених Західної України у систематизації біографічних матеріалів знайшли втілення у виданій в 1930–35 рр. львівсько-коломийській „Українській Загальній Енциклопедії”. У наступні десятиліття ці традиції було продовжено видавничими осередками української політичної еміграції. В період після Другої світової війни Європейським осередком НТШ спочатку у Німеччині (Мюнхен), а з 1951 у Франції (Сарсель) під керівництвом В. Кубійовича підготовлено і видано тритомну Енциклопедію українознавства (1949–52), побудовану за систематичним принципом (т. зв. ЕУ-1), а потім десятитомну абеткову Енциклопедію Українознавства – ЕУ-2 (1955–84), яка містила найповніше для свого часу зведення біографічних статей, включаючи й численні імена, замовчувані у радянській Україні.
Випуск Енциклопедії українознавства став одним з вагомих чинників, що змусив радянське керівництво в середині 50-х рр. знову розгорнути підготовку „Української радянської енциклопедії”, розпочату було, але швидко припинену у 30-х роках, а згодом і чотиритомної „Радянської енциклопедії історії України” (Інститут історії АН УРСР, К., 1969–1972), які, не дивлячись на замовчування з ідеологічних міркувань багатьох імен, містили багатий і науково вивірений масив біографічних статей. Поряд з енциклопедичними виданнями в радянській Україні широко видавалися біографічні довідники, присвячені героям війни, вченим у галузі природничих і технічних наук (нейтральних в ідеологічному плані). У 1958 р. Академією наук започатковано продовжувану до наших днів біобібліографічну серію „Бібліографія вчених Української РСР”. „Відлига” кінця 50-х – 60-х рр. спричинила значне піднесення літературної та історичної біографістики, появу праць високого рівня Л.Ф. Хінкулова про Т.Г. Шевченка, Е. Брандис про Марка Вовчка, Л. Махновця про Г. Сковороду. Значний інтерес, насамперед як явище української культури, становила заснована у 1966 р. серія літературних та науково-популярних біографій „Життя славетних” (з 1972 р. – „Уславлені імена”), проте розгорнути її в повну силу через ідеологічно-цензурні перепони не вдалося. В цілому, через утиски, що їх зазнавала національна культура, історико-біографічні дослідження в Україні протягом багатьох десятиліть проводилися у вкрай обмеженому вигляді. В історичній літературі переважав заідеологізований, шаблонний тип біографії, як своєрідного зразкового „житія” радянського патріота. Нечисленні спроби дослідників вийти за межі окресленого ідеологічними установами кола призводили до репресивних заходів. Нерідко наукові та науково-популярні видання вилучалися з обігу через наявність у них одного-двох небажаних імен, або „ідеологічних недоліків”. Така доля спіткала, зокрема, створений В.Т. Полєком „Біографічний словник письменників Прикарпаття”, наклад якого було знищено у 1964 р. і який побачив світ лише у 1996 р. У 1971 р., майже наприкінці (на літері „Ю”) було зупинено публікацію у „Архівах України” підготовленої П.П. Ротачем „Літературної Полтавщини”. Зрозуміло, за таких умов не було простору для розвитку теоретичних і методичних досліджень.
Це істотно позначилося на хаотичності і недостатньому методичному рівні історико-біографічних публікацій 80-х – початку 90-х рр. 20 ст., коли суспільно-політичне піднесення відкрило простір для повернення з небуття забутих і замовчуваних імен співвітчизників. Як результат, більшість біографічних публікацій „перебудовної” доби і перших років незалежності України знаходилося за межами історичної науки, не привносячи науково обґрунтованого знання, хоча їх суспільно-політичне і культурне значення не можна заперечувати. Здобуття Україною незалежності створило сприятливі умови для масштабного піднесення біографічних досліджень – написання та публікації численних біографічних розвідок, нарисів різного формату, статей, наукових монографій і біографічних збірників та альманахів, регіональних і галузевих біографічних словників і довідників.
За нових умов необхідність осмислення місця біографічних досліджень в системі гуманітарного знання, їх проблематики та інструментарію стимулювала появу у 90-х рр. 20 ст. перших ґрунтовних вітчизняних теоретичних праць в галузі біографістики (О.Л. Валевський, І.Я. Лосієвський, В.С. Чишко). Протягом останнього десятиліття вітчизняна біографістика поступово позбувається успадкованих від радянських часів та від літератури української діаспори традицій оцінювати постаті минулого крізь призму певних наперед визначених ідеологічних стереотипів. Більше того, вона сама чимало сприяє вивільненню гуманітарного знання в цілому від схематизму старих умоглядних поглядів. У найбільш радикальній формі прагнення до реконструкції реальних, позбавлених „забронзованості” історичних постатей, а разом з тим і до осягнення вітчизняного минулого в усій його складності і суперечливості виявилося у працях, позначених впливом ідей європейського постмодернізму, спрямованих на „деконструкцію” усталених міфів і стереотипів (С.Д. Павличко, Н.М. Яковенко, О.П. Толочко та ін.). Демократизація суспільного життя, зміна світоглядних парадигм обумовлює перехід вітчизняної біографічної науки від позначених моралізаторсько-виховним спрямуванням біографій визначних діячів до спроб створення системи біографій соціальних, політичних і професійних груп і, зрештою, своєрідного колективного портрету нації.
Предметною областю біографістики є біографічне знання як історично сформований феномен, вивчення біографій діячів історії та культури з метою збереження і передачі наступним поколінням історичної пам”яті про співвітчизників, їх суспільно значимого та особистісного життєвого досвіду, морально-етичних цінностей, патріотичних традицій. Узагальнення і типологізація життєписів дозволяє створювати „колективні портрети” нації, великих соціальних і професійних груп, поколінь, що є вкрай важливим для самоусвідомлення суспільства, збереження його ідентичності. На відміну від інших історичних дисциплін, які вивчають результати людської діяльності і суспільну свідомість, об”єктом дослідження біографістики є безпосередньо конкретна людина в усіх багатогранних проявах її існування, зокрема в обумовлених соціально-історичними та біологічними чинниками ментальних, психічних, психологічних і культурних характеристиках. Біографічні дослідження реалізуються через вивчення життєвого шляху особи, її походження, родинних та суспільних зв”язків, впливів соціально-культурного середовища на формування особистості, її психологічного статусу, громадсько-політичних позицій, ідейних, релігійних та інших переконань, обставин, етапів та результатів професійної і творчої діяльності, які реконструюються біографом на основі сукупності наявних джерел і покликані дати якомога більш об”єктивне, точне і всебічне знання про конкретну людину. Вторинним об”єктом досліджень біографістики виступає саме біографічне знання в його історичному розвиткові, теоретичних і методичних аспектах.
У 20 столітті тривалий час біографічні дослідження були надто політизованим напрямом історичної науки, слугували ілюструванню і утвердженню певних ідеологічних постулатів, розглядались як пропагандистсько-виховний засіб, що істотно обмежувало коло висвітлюваних персоналій, сприяло формалізації і схематизму досліджень. Це відчутно позначилося на працях як радянських істориків, так і дослідників-біографістів української діаспори. Сучасна вітчизняна біографістика спрямовує зусилля на розкриття, через життєписи співвітчизників, всієї повноти, багатоманітності і трагічної суперечливості історичного шляху українського народу, його взаємозв”язків з іншими народами і культурами. Звідси – тенденція до постійного розширення діапазону досліджуваних персоналій, який раніше обмежувався переважно „видатними” та „відомими” діячами, поновлення історичної пам”яті про забутих і замовчуваних представників минулих поклолінь і введення до наукового обігу все нових імен діячів місцевого, регіонального рівня. Саме це обумовлює нині необхідність переходу до формування масштабних біографічних ресурсів, які б інтегрували напрацювання дослідників-біографістів всіх регіонів України. Результати біографічних досліджень застосовуються у всьому комплексі соціогуманітарних дисциплін, а також у сферах освіти, виховання, культури, інформації, державного управління та репрезентації України у світі.
Сучасна біографістика є теоретичним і методичним підґрунтям наукових біографічних студій, а в широкому розумінні – також дисципліною, покликаною вивчати і узагальнювати досвід біографічної творчості, як явища культури і суспільного життя, що за своїм змістом виходить далеко за межі науково-дослідницької діяльності. Зростання значимості біографістики, виокремлення її в статусі самостійної наукової дисципліни пов”язане з національно-культурним відродженням України, піднесенням гуманітарних чинників суспільного життя і, відповідно, гуманітаризацією науки, а також з відчутним розширенням науково-інформаційних потреб сфер науки, освіти, культури, управління, що їх несе з собою формування інформаційного суспільства, використання новітніх комп”ютерних, мережевих технологій. Науковим і суспільним призначенням біографістики нині стало сприяння поверненню до сприйняття вітчизняного минулого крізь призму його „людських вимірів” на противагу догматичним схемам, що панували у вітчизняній науці та пропаганді впродовж майже всього 20 століття, створення своєрідного „колективного портрету нації”, необхідного для поглиблення її самоусвідомлення. У цьому плані біографістика нерозривно пов”язана з історичною антропологією, як широким напрямом розвитку історичної науки, літературознавством, мистецтвознавством, культурологією у її найбільш універсальному розумінні, а також з наукознавством, історією окремих наук, сфер людської діяльності (наприклад – церковна історія, військова справа, економічний розвиток) та суспільно-політичного життя. Сучасна біографістика має розгалужені міждисциплінарні зв”язки з регіональною історією та краєзнавством, етнічною історією, т.зв. „усною історією”, психологією, соціологією („біографічний метод” в соціології), політологією, словниково-енциклопедичною справою, науково-інформаційною сферою, а також зі спеціальними історичними дисциплінами, насамперед: генеалогією, геральдикою, іконографією, просопографією, мемуаристикою, біобібліографією, бібліотекознавством, архівознавством, музеєзнавством та некрополістикою. Все більше місце у сучасній біографістиці починають займати теоретичні і прикладні проблеми формування електронних біографічних науково-інформаційних ресурсів. Нові можливості оперування значними масивами біографічних даних представників певних сфер людської діяльності, що формуються завдяки впровадженню новітніх інформаційних технологій, відкривають шлях для їх використання з метою історико-соціологічного аналізу явищ минулого (т. зв. „біографічна історія” як складова соціальної історії).
Методичні і термінологічні проблеми біографістики залишаються до нашого часу недостатньо розробленими, дискусійними. В той же час розгалуженість наявного термінологічного апарату, при усій його суперечливості, дозволяє в цілому з належною повнотою охопити досліджувані проблеми в різних площинах і аспектах. Важливе місце у біографістиці посідають базові поняття: біографія або життєпис – відтворення на основі фактів і документів життя та діяльності особи в контексті суспільних умов епохи, а також спосіб репрезентації у науковій та художній літературі специфіки окремого людського життя. Біографічне дослідження може бути повним, коли воно охоплює весь життєвий шлях особи від початку до кінця, або частковим, присвяченим певним етапам, епізодам або напрямам діяльності особи.
Залежно від співвідношення у біографічних творах наукових і художніх складників їх поділяють на наукові, науково-популярні (у яких не дотримуються вимоги до наукових публікацій), науково-художні (белетризовані, есеїстичні) та художні, які належать до сфери літератури і вивчаються літературознавством. При цьому художні біографічні твори теж можуть мати певний дослідницький характер.
За структурою та функціональним призначенням біографічні дослідження прийнято поділяти на основні (автобіографія, історико-біографічний нарис, історико-біографічна монографія тощо), довідково-допоміжні (біографічні статті для словників, енциклопедій, довідників, покажчиків; некрологи, біографічні коментарі, анотовані покажчики імен до наукових праць, біобібліографія) та суміжні (просопографічні та генеалогічні). Окрему групу складають різноманітні за характером літописи (хроніки) життя діячів історії та культури. Поширеною є також класифікація наукових біографій та довідкових біографічних видань за сферами людської діяльності та професійною приналежністю (наприклад – політична, наукова (діячів науки), мистецька, медична, військова, морська біографістика).
Термінологічний ряд довідкового (словниково-біографічного) напряму біографістики пов”язаний з критеріями відбору імен до певних видань, структурою біографічної статті (головне ім”я, друге ім”я,псевдоніми і криптоніми; крайні дати життя; дефініція; життєпис; пристатейна бібліографія). Біографістика має чимало спільного з іншими історичними дисциплінами у методах і методиках наукового дослідження, практично весь їх дослідницький інструментарій застосовується в процесі збору, опрацювання і співставлення даних різноманітних історичних джерел, їх внутрішньої критики, перевірки достовірності фактів, аналізу історіографічної спадщини. Однією з першочергових вимог наукової біографістики до дослідження і оформлення його результатів є досягнення точності дат і біографічних фактів, наявність конкретних посилань на історичні джерела. Біографічні публікації без науково-довідкового апарату є науково-популярними і не можуть розглядатися як повноцінне вторинне джерело для подальших історичних досліджень. Поряд з арсеналом історичної науки біографістика використовує (зрозуміло, у адаптованому для своїх потреб вигляді) також дослідницькі методи багатьох наук, насамперед психології та ряду інших наук про людину, що знаходяться на зрізі гуманітаристики та біологічних наук. Це обумовлено тим, що специфіка біографічного дослідження і його відмінність від суто історичного, пов”язана з вивченням життя людини у всіх проявах взаємодії зовнішніх подій і людської психіки, емоційного ставлення особи до факів свого буття, оточуючого середовища тощо. Однією з найважливіших методичних засад біографістики є принцип відстороненого і об”єктивного осягнення особи в реаліях її існування, в контексті історичних, соціальних, ідеологічних, культурних чинників певної доби. Проте на практиці біографічні студії майже скрізь і завжди тою чи іншою мірою несуть на собі проекцію сучасних світоглядних ідеологем, стереотипів, що утруднює осягнення історичної особи у її питомих характеристиках. Іншою, не менш важливою засадою біографістики, яка здебільшого ігнорувалася політизованою наукою 20 ст. є розгляд історичної особи в її своєрідності і неповторності, внутрішньому розвиткові, зміні світоглядних, ціннісних, ідеологічних, політичних, культурних орієнтацій, збагаченні особистісного досвіду.
Одночасно з вивченням окремих людських життів, біографістика оперує сукупністю біографічних даних, яка робить можливими широкі узагальнення, типологізацію життєвого шляху цілих поколінь, соціальних і професійних груп, що створює можливість глибинного вивчення суспільства тієї чи іншої доби, його „внутрішньої” історії. В цьому розумінні великі масиви біографічних відомостей можна порівняти х сукупністю експериментальних даних в інших науках. Формування сучасних електроних баз і банків біографічної інформації, забезпечених новітніми засобами навігації створює умови для аналізу і систематизації біографічних матеріалів за різноманітними ознаками, наприклад – хронологічними, регіональними, соціальними, політичними, етнічними, конфесійними, освітніми, професійними параметрами.
Здобутки біографістики слугують розвиткові всього циклу соціальних і гуманітарних наук, у тому числі історичної науки, літературознавства, мистецтвознавства, культурології, педагогіки, політології, а також наукознавства, історії науки і техніки та різних галузей господарства, військової справи тощо. Джерельна база біографічних досліджень складається з багатьох різноманітних компонентів, основними типами яких є документальні архівні матеріали, друковані джерела, іконографія, історико-меморіальні пам”ятки. Основними видами документальних джерел є: особові справи та формулярні списки, нагородні документи; судово-слідчі справи, колекції речових доказів до них; документація станових та громадсько-політичних організацій (наприклад дворянських зібрань, за радянської доби – партійних органів, творчих спілок); матеріали особових фондів архівів, рукописні колекції бібліотек та музеїв, що містять різноманітні документи, мемуари, епістолярій; архівні фонди, колекції та картотеки, що сформовані в процесі діяльності дослідницьких організацій і становлять значний інтерес як результат попереднього опрацювання і узагальнення даних різноманітного походження.
До найважливіших видів друкованих джерел належать: енциклопедії – універсальні, національні, регіональні, галузеві (зокрема, історичні, політологічні, літературні, філософські, культурологічні, мистецькі, економічні, воєнні, географічні тощо); біографічні та біобібліографічні словники, довідники, покажчики (міжнародні, національні, регіональні, локально-краєзнавчі, проблемно-тематичні, галузеві, з яких найбільший інтерес становлять присвячені політичним і державним діячам, вченим, освітянам, письменникам, митцям, військовикам, підприємцям і промисловцям, церковним ієрархам), різноманітні збірники біографій, меморіальні альманахи, календарі; періодичні та ретроспективні списки науковців, викладачів та вихованців навчальних закладів, військових і цивільних службовців; некрополі; анотовані допоміжні списки імен і покажчики біографічної та біобібліографічної інформації у наукових, громадсько-політичних і культурологічних виданнях; покажчики мемуарної літератури, епістолярію, особових архівних фондів; родословники, видання та наукові праці з генеалогії та геральдики; некрологи, опубліковані у газетах, журналах, щорічниках, наукових збірниках; архівні зібрання та колекції некрологів. До числа друкованих джерел належать також наукові праці (статті, монографії), створені на основі комплексного опрацювання різного роду документальних та історіографічних джерел. Іконографічні матеріали (прижиттєві живописні, графічні та пластичні портрети, фотографії, словесні описи) та історико-меморіальні пам”ятки (споруди, предмети, місця) відіграють допоміжну, але нерідко – дуже важливу роль у біографічних дослідженнях.
Великі комплекси джерел з української біографістики зібрані в фондах центральних, відомчих та місцевих державних архівів, рукописних і книжкових фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, відомчих, обласних та міських бібліотек; у наукових архівах та бібліотеках академічних інститутів, найстаріших вітчизняних університетів, у історичних, краєзнавчих та меморіальних музеях; за межами України – насамперед у архівах і бібліотеках Росії (Москва, Санкт-Петербург), Чехії (Прага), в архівних фондах Українського вільного університету (Мюнхен, Німеччина), Редакції Енциклопедії української діаспори (Чикаго, США) та інших наукових і громадських установ і організацій, створених українцями за межами Батьківщини.
Історико-біографічні дослідження в сучасній Україні широко здійснюються інститутами історії України, українознавства ім. І.П. Крип”якевича, української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, археології, сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України; літературно-біографічні – інститутом літератури ім. Т.Г.Шевченка, Львівською науковою бібліотекою ім. В. Стефаника НАН України. Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького започатковано як окремий напрям юридичну біографістику. Довідкові біографічні матеріали широко представлено у започаткованій Інститутом історії України НАН України п”ятитомній Енциклопедії історії України та шеститомній Юридичній енциклопедії (Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, К., 1998–2004, започаткованій у 1994 р. словниковій серії „Українська журналістика в іменах” (ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України. Проблеми довідкової біографістики займають помітне місце в діяльності Інституту енциклопедичних досліджень НАН України, який здійснює видання насиченої біографічними матеріалами Енциклопедії сучасної України (виходить друком з 2001 р.) та започаткував підготовку Української універсальної (загальної) енциклопедії.
Теоретичні, методичні та прикладні проблеми біографістики, зокрема, пов”язані зі створенням біографічних словників та фундаментального національного біографічного зводу, розвитком електронних біографічних та біобібліографічних науково-інформаційних ресурсів, вивчає Інститут біографічних досліджень Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (ІБД НБУВ). Інститутом напрацьовано методичні засади створення багатотомного Українського біографічного словника (УБС), здійснюється підготовка і публікація Реєстру імен УБС, започатковано видання продовжуваних збірників „Українська біографістика” та „Матеріали до Українського біографічного словника”, серії бібліографічних покажчиків „Джерела української біографістики”; спільно з Українським мовно-інформаційним фондом НАН України розроблено системотехнічні засади та розпочато змістовне наповнення розгалуженого електронного біографічного науково-інформаційного ресурсу – „Українського національного біографічного архіву”.
Біографічні дослідження посідають важливе місце у наукових розробках гуманітарних факультетів і кафедр вищих навчальних закладів, насамперед Київського, Харківського, Львівського, Одеського, національних, Ніжинського та Чернігівського педагогічних університетів. Важливим центром досліджень з архівної біографістики є Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства Державного комітету архівів України. Найбільш відомими сучасними дослідниками-біографістами є академіки НАН України І.М. Дзюба, М.Г. Жулинський, Я.Д. Ісаєвич, М.В. Попович, В.А. Смолій, П.П. Толочко, члени-кореспонденти НАН України В.М. Даниленко, М.Ф. Котляр, В.Ф. Солдатенко, професори М.М. Варварцев, В.В. Верстюк, В.В. Кривошея, С.В. Кульчицький, В.П. Ляхоцький, Л.В. Матвєєва, І.Б. Матяш, Ю.А. Пінчук, І.Б. Усенко, Ю.І. Шаповал, (Київ), М.М. Романюк (Львів), Г.В. Самойленко (Ніжин), О.Б. Коваленко (Чернігів), М.М.Алексієвець (Тернопіль). На ниві краєзнавчої біографістики плідно працюють П.П. Ротач (Полтава), М.Ю. Костриця (Житомир). Серед громадських організацій, що об’єднують дослідників-біографістів провідне місце належить Українському біографічному та Українському генеалогічному товариствам, Товариству дослідників Волині. Протягом останнього десятиліття важливі наукові конференції з проблем біографістики відбулися у Києві, Львові, Харкові, Житомирі. Інститутом біографічних досліджень НБУВ в пам”ять першого директора ІБД В.С. Чишка щорічно у травні проводяться Чишківські читання з історичної біографістики, а також (у жовтні) круглі столи „Українська біографістика”.
Література
Винокур Г.О. Биография и культура. – М., 1927.
Кауфман И.М. Русские биографические и биобиблиографические словари: Аннот. указ. ¬– М., 1955.
Гордин Я.А. Индивидуальная судьба в системе биографий // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. 1978. Т. 37. № 6.
Лотман Ю.М. Биография – живое лицо // Новый мир. 1985. № 2.
Література та культура Полісся. Вип. 1–15. – Ніжин, 1990-2001.
Валевский А.Л. Основания биографики. – К., 1993.
Лотман Ю.М. Литературная биография в историко-литературном контексте // Лотман Ю. Избранные статьи: В 3 т. ¬– Таллинн, 1992. ¬– Т. 1.
Беленький И.Л. Биографика // Отечественная история: История России с древнейших времен до 1917 г. Энциклопедия. – М., 1994. – Т. 1.
Bibliographie zu den Biographishen Archiven. Biographical Archives Bibliography. – Munchen – New Providence – London - Paris: K. G. Saur, 1994.
Валевский А.Л. Биографика как дисципліна гуманітарного цикла // Лица: Биогр. альманах. – М.; СПб., 1995. – № 6.
Брайчевська О.А., Ляшко С.М., Чишко В.С. Про традиції та джерелознавчу базу національної школи біографістики (кінець Х – початок ХХ ст.,) // Українська біографістика. Зб. наук. праць. – К., 1996. – Вип. 1.
Попик В.І. Проблема відображення в українському біографічному словнику історичних і культурних зв”язків України з народами Європи та персоналій діячів неукраїнського походження // Українська біографістика. Зб. наук. праць. – К., 1996. – Вип. 1.
Редакційна інструкція Українського біографічного словника // Українська біографістика. Зб. наук. праць. Вип. 1. – К., 1996.
Чишко В.С. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України. – К., 1996.
Український біографічний словник: історія і проблематика створення. Матеріали науково-практичної конференції. (Львів, 809 жовтня 1996 р.). – Л., 1997.
Лосиевский И.Я. Научная биография писателя: Проблемы интерпретации и типологии. – Х., 1998.
Сарбей В.Г., Москвич Л.Г. Академік УАН Орест Іванович Левицький (1848-1922 рр.): Життєпис, бібліографія його праць і праць про нього. – К., 1998.
Верстюк В.Ф., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998.
Викладачі Ніжинської вищої школи. Біобібліогр. покажчик. У 3-х ч. – Ніжин, 1998–2000.
Беленький И.Л. Биографика в системе наук о человеке: Становление, этапы развития и междисциплинарный контекст отечественного биографоведения: Указ. лит. – М., 1999.
Чишко В.С. Основні принципи створення Українського біографічного словника // Українська біографістика. Зб. наук. праць. Вип. 2. – К., 1999.
Мельник Я.І. З останнього десятиліття Івана Франка. – Л., 1999.
Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. – К., 2000.
Войтович Л.В. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст..): Склад, суспільна і політична роль: Історико-генеалогічне дослідження. – Л., 2000.
Беленький И.Л. Биография и биографика в отечественной культурно-исторической традиции // Диалог со временем. 2001. – № 5.
Матяш І.Б. Особа в українській архівістиці. Біографічні нариси. – К., 2001.
Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К., 2002.
Матяш І.Б. Зірка першої величини: Життєпис К.М.Грушевської. – К., 2002.
Ганіткевич Я. Українські лікарі-вчені першої половини ХХ століття та їхні наукові школи: Біографічні нариси та бібліографія. – Л., 2002.
Романюк М.М. Оратаї журналістської ниви: Українські редактори, видавці, публіцисти. – Л., 2002.
Народжені Україною. Меморіальний альманах. У 2-х т. / Золоті імена України/. – К., Євроімідж, 2002.
Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. – К., 2003.
Петровская И.Ф. Биографика. Введение в биографику. Источники биографической информации о россиянах. 1801–1917 гг. – СПб., 2003.
Біографістика в контексті сучасних історичних та історіографічних досліджень: Харківський історіографічний збірник. – Х., 2003. – Вип. 6.
Книжкові джерела української біографістики у фондах Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. (Упорядн.: Т.В. Куриленко, Н.І. Мельник, О.М. Яценко). – К., 2004.
Попик В.І. Проблеми розвитку біографічних досліджень та формування вітчизняних біобібліографічних інформаційних ресурсів. // Українська біографістика. Зб. наук. праць. – К., 2005. Вип. 3.
Матеріали до Українського біографічного словника. Вип. 1. Короткі біографічні довідки. „А”. – К., НБУВ, 2006.
Розширений варіант статті, опублікованої у виданні: Спеціальні історичні дисципліни : довідник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Либідь, 2008. – С. 94–103.