Жіноча біографіка

Л.І. Буряк,
провідний науковий співробітник
відділу теорії та методики біобібліографії
Інституту біографічних досліджень НБУВ,
доктор історичних наук

Жіноча біографіка – міждисциплінарний науковий напрям, який інтегруючи різні знання (історичні, культурологічні, літературознавчі, психологічні, просопографічні), орієнтований на вивчення соціокультурного розмаїття біографій жінок¹. Жіноча біографіка постає невід’ємною та органічною складовою біографіки в цілому і водночас має характерні риси, передбачає наявність і практичне застосування відповідної методології та термінології, котрі зумовлюють її специфіку та статусність в залежності від суспільних і культурних трансформацій. Однією з особливостей є актуалізація соціологічної, психологічної, культурологічної складових, що маркують ґендерну відмінність. Біографічний наратив, присвячений жінкам, вирізняється підвищеною увагою до соціальних аспектів життя, явищ культури, особистих або родинних переживань, повсякдення, ґендерних стосунків, інтимних почуттів, зовнішності, моди. Крім того, жіноча біографіка зазвичай характеризується загостреною емоційністю з огляду на джерела — щоденники, спогади, листування, які, відбиваючи психологію жінки, мають особливо емоційне забарвлення та створюють відповідну атмосферу.

___________________________________

¹ Буряк Л.І. Жіноча біографіка як  напрям наукових досліджень: традиції й сучасні репрезентації // Українська біографістика. Збірник наукових праць. –  Київ : 2016, № 13. – С. 10 – 27. 

Вивчення біографії жінок не лише розкриває феномен жіночої складової у контексті різноманітних культурних епох, але й надає ключ до більш осяжного розуміння часу, дозволяє під іншим кутом зору аналізувати події, постаті, людські вчинки та створює підґрунтя для висвітлення ґендерних аспектів актуалізованих сучасним науковим дискурсом проблем, як от «поколіннєві біографії», «свій / чужий», «усна історія» тощо.

Формат, жанр, структура жіночої біографіки у вимірі часу яскраво демонструють її еволюційний характер, підтверджуючи зміни у світосприйнятті жінки та у підходах щодо інтерпретації її біографії в українському соціогуманітарному просторі. Кожна з історичних епох вносила свої корективи щодо калейдоскопа жіночих постатей, які потрапляли у коло дослідницьких інтересів, визначала свої ідеали, розробляла алгоритм відтворення їхніх біографій, за певних умов вимагала його жорсткого дотримання. Отже, суспільно-політичні трансформації, культурні тенденції, а також уподобання наукової еліти були головними чинниками, що визначали особливості жіночої біографіки у персонологічному та концептуальному вимірах. Вони виступають основними критеріями її періодизації і наразі дозволяють виокремити щонайменше чотири періоди, а саме: друга половина ХІХ ст.; перша третина ХХ ст.; початок 1930-х – кінець 1980-х рр.; сучасність, що охоплює час від проголошення незалежності України до сьогодення.

Активне вивчення жіночих біографій розпочалось у другій половині ХІХ ст. на хвилі загострення наукового інтересу до історії жіноцтва, зумовленого лібералізацією суспільно-політичних процесів, культурними трансформаціями, появою нових ідеологем. Авторами перших творів стали відомі вітчизняні вчені. Публікації М. Костомарова, В. Іконникова, Д. Мордовця переконливо підтверджували наміри вписати жінок в історичний процес. Це були переважно жінки, які знаходилися при владі, або у той чи інший спосіб були до неї наближені, впливаючи на політичні процеси.

Українського забарвлення жіночий біографічний наратив набув з виходом часопису «Киевская старина» (1882–1906). Значний сегмент цього видання складали біографічні нариси, присвячені представницям української знаті. Одним із перших біографів Анни-Алоїзи Острозької та Раїни Могилянки-Вишневецької був О. Левицький. Біографія Анастасії Скоропадської — дружини гетьмана Івана Скоропадського й однієї з найбільш помітних жіночих постатей свого часу – стала об’єктом зацікавлень О. Лазаревського. У публікаціях історика та белетриста Й. Ролле, що друкувався під псевдонімом Dr. Аntoni І., висвітлювалися біографії найближчого жіночого оточення гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського.

У ХХ ст. відбулися радикальні зміни у соціальному статусі жінок, їхніх суспільних ролях. Жінки не лише позбавилися стереотипних ґендерних ролей, які культивували маскулінні суспільства, а й набули нових рис, пріоритетними серед яких стали національні ідентичності. Соціокультурні трансформації зумовили нову конфігурацію жіночого біографічного наративу. Відповідаючи на виклики часу, він перейшов у площину національної парадигми, яка стала домінуючою. Пріоритетні позиції відводилися жінкам, що виступали знаковими постатям українського культурного простору, а їхнє служіння національним інтересам — головною ознакою включення до біографічного наративного простору. Героїнями біографічних розвідок, перш за все, стали Леся Українка, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Пелагея Литвинова-Бартош, Ганна Барвінок. Дослідження і відтворення їхніх біографій на початку ХХ ст. характеризувались різноманітністю підходів і варіативністю контекстів.

Проте, вже з середини 1920-х рр. були зроблені спроби використати біографії відомих жінок як об’єкт ідеологічних маніпуляцій. З огляду на масштабність таланту Лесі Українки, радянська влада зарахувала її, разом із іншими видатними постатями української культури, до пантеона з метою впливу на суспільну свідомість та формування нової ідентичності. На цьому тлі з’явився біографічний нарис А. Музички, де Леся Українка позиціонувалась виключно як митець “з чисто марксівським світоглядом». У подібному ракурсі за радянських часів була переписана біографія Марка Вовчка. З неї практично були видалені сюжети приватного характеру, вона позбулася своєї оригінальності та перетворилася на безбарвний пропагандистський інструмент.

У подальшому жіночий біографічний наратив, що створювався у межах радянських ідеологем, виключав будь-який плюралізм інтерпретацій. Він мав відповідати жорстким критеріям, серед яких одним із головних було дотримання задекларованих владою ідеологічних канонів. 

Із проголошенням незалежності України на початку 1990-х жіноча біографіка як соціокультурний феномен отримала новий імпульс. Її втіленням став великий масив публікацій, які умовно можна представити у вигляді своєрідних блоків, що відтворюють багатоманітність персоналій, контекстів, форм і жанрів жіночого біографічного наративу. Виокремлені блоки, попри свою умовність, можуть розглядатися також як пріоритетні напрями жіночої біографіки на сучасному етапі, у межах яких відбувається дослідницький процес.

“Біографії-реставрації”. «Реставрація» відбувалась як очищення біографічного наративу від штучного, вигаданого, кон’юнктурного, його відтворення у складних конструкціях психологізму жіночого таланту, повернення до біографічної об’єктивності. На тлі загальної деконструкції радянського символічного простору, переосмислення української історії, антропологізації соціогуманітаристики розпочався процес звільнення від заідеологізованості, забронзовілості та примітивних інтерпретацій жіночих біографій.

“Повернуті з небуття або реанімовані”. Цей масив містить монографічні дослідження, присвячені українським жінкам, імена яких тривалий час в умовах радянської дійсності замовчувалися. Він також включає публікацію щоденників, спогадів, листування як форми відтворення автобіографій жінок, які тривалий час перебували поза історичним наративом. Серед “реанімованих” — біографії Катерини Грушевської, Наталі Мірзи-Авак’янц, Наталії Полонської-Василенко, Надії Суровцової, Олени Отт-Скоропадської, Мілени Рудницької, Олени Теліги, Олени Степанів, Лесі Петлюри.

“Біографічний калейдоскоп”. Охоплює енциклопедичні, довідникові, а також науково-популярні видання, що розширили, доповнили, суттєво збагатили загальну палітру жіночих біографій. У цьому масиві особливе місце посідає багатотомне видання «Українки в історії». Хоча воно має переважно описовий характер та лінійний виклад інформації, жіноча біографіка в ньому знайшла свою форму втілення у вигляді горизонтальної проекції жіночих спільнот (наука, мистецтво, література), а також у часовому (традиційне суспільство, сучасність) та історичному (боротьба за національні інтереси та права) вимірах.

“Колективні біографії” демонструють тенденцію відтворення поколіннєвого жіночого портрету. Підтвердженням є поява своєрідної “біографічної трилогії”, представленої наративними біографічними комплексами, що утворюють різновид колективного портрету жінок-шістдесятниць і розкривають багатогранність особистостей та унікальність жіночого таланту Михайлини Коцюбинської, Алли Горської, Ірини Жиленко у вимірі часу.

У сучасній вітчизняній гуманітаристиці спостерігаються також спроби відтворення й інших колективних жіночих біографій, зокрема слухачок Київських вищих жіночих курсів, жінок Другої світової війни. Серед останніх пропозицій – вивчення біографій українських письменниць на тлі епохи 1920 – 1930 років (Катря Гриневичева, Докія Гуменна, Наталія Забіла, Ольга Дучимінська, Гелена Домбровська (Галина Журба), Наталена Королева, Галина Мневська (Галина Орлівна), Люціана Пйонтек, Дарина Полотнюк (Ірина Вільде), Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Струтинська (Віра Марська), Зінаїда Тулуб, Софія Яблонська), запропонованих Олею Гнатюк.

Окрім друкованих праць, що до недавнього часу залишались пріоритетними у науковому просторі жіночої біографіки, наразі спостреігається тенденція щодо пошуку найбільш ефективних електронних форм її презентації. Зокрема, сайт міжнародного інтелектуального часопису “Україна модерна” (http://uamoderna.com/jittepis-istory/j-i-odynets) започаткував рубрику “Життєписи історії”, де у форматі розгорнутих інтерв’ю подаються інтелектуальні біографії. Біографічне інтерв’ю з Мартою Богачевською-Хомяк, чия книга “Білим по білому” свого часу докорінно вплинула на розвиток студій з жіночої історії в Україні, являє собою один із різновидів сучасного формату біографії. За допомогою комплекса професійно структурованих та біографічно спрямованих питань і відповідей на них розкривається життєва траєкторія жінки-вченої, пізнаються особистість і таємниці успіху, виокремлюються чинники, що вплинули на її становлення.   

Попри те, що домінуючою тенденцією сучасних студій, що апелюють до жіночих біографій, усе ще залишаються ситуативність, мозаїчність, фрагментарність, соціогуманітаристика все ж таки дає підстави розглядати жіночу біографіку у вимірі єдиного наукового простору, осмислюючи її еволюційний характер, багатоманітну варіативність, пріоритетність напрямів та доповнюючи уявлення про неї як про соціокультурний феномен і невід’ємну складову культурного простору.

Література

1. Богачевська-Хомяк Марта: “Виглядає, що я ціле життя відгортаю ледь помітні стежки” //Електронний ресурс http://uamoderna.com/jittepis-istory/bohachevsky-chomiak

2. Боряк О. Наукова й польова діяльність етнографа Людмили Шевченко // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Збірка наукових праць. – Київ: НАН України, Ін-т історії України, 2009. – Ч. 16. – С. 8 – 19.

3. Верба І. Полонська-Василенко : сторінки життєвого та творчого шляху // Український історичний журнал. – 1993. – № 7–8. – С. 70–84. 

4. Верба І. Історик Н. Ю. Мірза-Авак’янц // Архіво­знавство. Археографія. Джерелознавство : міжвідомч. наук. збірник. – Київ, 2001. – Вип. 4 : Студії на пошану Руслана Пирога. – С. 559–578.

5. Гнатюк Оля. Жіноче обличчя українського модернізму // Електронний ресурс https://krytyka.com/ua/users/olya-hnatyuk 

6. Горська А. Душа українського шістдесятництва / Упор. Л. Огнєва. – К. : Смолоскип, 2015. – 712 с.

7. Грушевський М. Наталя Кобринська // Літературно-науковий вісник. – 1900. – Т. ІХ. – С. 1–23.

8. Дорошкевич О. Біографічна розвідка // Марко Вовчок. Твори. – Київ, Харків. : Держвидав, 1928. – Т.IV. – c.7 – 240.

9. Євшан М. Леся Українка // Літературно-науковий вісник. – 1913. – Кн. 10. – С. 50 – 55. 

10. Жиленко І.FERIENS: Спогади / Передм. М. Коцюбинської. – К. : Смолоскип, 2011. – 816 с.

11. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Леся Українка в конфлікті міфологій. – Київ:  : Факт, 2007. – 428 с.

12.  Карась Г. Марія Дитиняк у контексті української музичної культури західної діаспори // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка та Національної музичної академії України ім. П. Чайковського. Мистецтвознавство. –Тернопіль ; Київ, 2005. – С.65–69.

13.  Карась Г. Платоніда Щуровська-Россіневич: портрет мисткині через призму теорій гендеру та пасіонарності // Мистецтвознавчі записки. – Київ : Міленіум, 2011. – Вип. 19. – С. 18–27.

14. Кобченко К.Слухачки Київських вищих жіночих курсів: груповий портрет // Етнічна історія народів Європи. – 2002, № 12. – С. 49 – 54.

15.     Коцюбинська М. Книга споминів. – Харків : Акта, 2006. – 288 с. 

16.     Марченко Н. Наталя Забіла: на помежів’ї епох (біографічна розвідка) // Наталя Забіла: «З дітьми треба розмовляти так, щоб їм було цікаво  і зрозуміло: біобібліографічний нарис». – Київ, 2015. – С. 4 – 24.

17. Матяш І. Б. «Зірка першої величини» : життєпис К. М. Грушевської. – Київ : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2002. – 326 с. 

18. Матяш І. Б. Катерина Грушевська: життя і діяльність. – Київ : Україна, 2004. – 240 с.

19. Москалець О. В. Ксенія Держинська: від київських коренів до московських тріумфів // Українська біографістика. – 2009. - № 5. – С. 84 – 91.

20.  Музичка А. Леся Українка. Її життя, громадська діяльність і поетична творчість. – Київ : ДВУ. – 1925. – 105 с.

21. Незвичні долі звичайних жінок. Усна історія ХХ століття / Гол. упорядник І. Винницька. – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2013. – 836 c. 

22. Отт-Скоропадська О. Остання з роду Скоропадських / Пер. з нім. Г. Сварник. – Львів: Літопис, 2004. – 472 с.

23.  Павличко С.Фемінізм. – Київ : Основи, 2002. – 322 с.

24. Петлюра Л. Народе мій, улюблений / Упоряд., переднє сл., коментар Т. Ківшар. – К. : НБУВ, 2009. – 668 с.

25. Петренко І. Єлизавета Милорадович (1832–1890) в українському суспільно-політичному русі. – Полтава : ПУЕТ, 2013. – 151.

26. Петренко І. Історик Наталія Мірза-Авакянц (1888–1940?): життя і наукова спадщина. – Полтава : ПУЕТ, 2014. – 181 с.

27. Ротач О. П. “Все життя я вірила в красу”: Ганна Вікторівна Совачова – видатна українська актриса та громадський діяч // Українська біографістика. – 2009. - № 5. – С. 186 – 219.

28. Рудницька М. Статті. Листи. Документи / Упоряд. М. Дядюк. – Львів, 1998. – 844 с.

29. Спаська Ї. Пелагея Яковівна Литвинова (1833–1904) // Етнографічний вісник . – 1928. – Кн. 7. – С. 168–199.

30. Суровцова Н. Спогади. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 1996. – 432 с.

31. Теліга О. Листи. Спогади / Упоряд. Н. Миронець. – 2-ге вид., випр. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2004. – 400 с.

32. Теліга О. О краю мій... Твори, документи, біографічний нарис / Упоряд. Н. Миронець. – 2-ге вид., випр. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2006. – 496 с.

33. Українки в історії: нові сторінки / В. Борисенко, А. Атаманенко, Л. Тарнашинська [та ін.]. – Київ : Либідь, 2010. – 264 с.

34.  Українки в історії. ХХ-ХХІ століття / В. Борисенко, П. Кононенко, Є. Сверстюк [та ін.]. – Київ: Либідь, 2012. – 288 с.

35. Шабатура Стефанія: вибрана палітра кольорів з мозаїки життя і творчості / Упорядник С. Дяків. – Київ : Смолоскип, 2016. – 256 с.